 |
Звільнення Донецька |
|
 |
Звільнення Донецька
Відповідно до раніше намічених планів радянське Верховне Головнокомандування з серпня і до кінця 1943 року провело ряд крупних наступальних операцій на західному і південно-західному стратегічних напрямах. Осінню 1943 року особливе значення придбали бойові дії із звільнення Лівобережної України, Донбасу і форсування Дніпра, здійснені силами п'яти фронтів (Центральний, Воронежський, Степовий, Південно-західний і Південний). Битва за Дніпро почалася на різних напрямах неодночасно і складалася з декількох об'єднаних загальним задумом Ставки ВГК операцій груп фронтів.
13 серпня 1943 року почалася Донбасівська операція Південно-західного і Південного фронтів. Керівництво нацистської Німеччини додавало утриманню Донбасу в своїх руках виключно велике значення. Цей індустріальний район на півдні Європейської частини СРСР грав важливу роль у військовій економіці Третього рейху. І не випадково Гітлер на одній з нарад в серпні 1943 року заявив: «Виключно важливо Донецький басейн і далі утримувати в наших руках, і разом з тим все, що немає настійно необхідним в Донецькій області, знищити, з тим щоб, якщо за певних умов доведеться вимушено відійти, позбавити супротивника важливих економічних позицій».
Донбасівська операція почалася в той час, коли Воронежський і Степовий фронти розвивали настання на Харків, створюючи серйозну загрозу флангу і тилу угрупування німецько-фашистських військ, що оборонялося в Донбасі. Командування вермахту докладало всі зусилля, щоб зупинити наступ радянських військ на харківському напрямі. Туди було перекинуто 15 дивізій, зокрема 4 танкові з Донбасу. Ослаблення угрупування супротивника, що діяло там, створило сприятливі умови для настання Червоної Армії на цій ділянці радянсько-німецького фронту.
Для проведення Донбасівської операції були привернуті крупні сили. У складі двох фронтів налічувалося більше 1 млн. чоловік, близько 21 тис. знарядь і мінометів (без реактивної артилерії), понад 1,2 тис. танків і САУ, близько 1,4 тис. літаків. Найбільш могутнє угрупування було зосереджене в смузі Південно-західного фронту.
Німецько-фашистські війська, що оборонялися в Донбасі, мали наказ Гітлера за всяку ціну утримувати займані рубежі. Тут оборонялися 1-а танкова (генерал-полковник Е. Макензен) і наново створена 6-а польова (генерал піхоти До. Холлідт) німецькі армії, що входили до складу групи армій «Південь». Вони мали близько 540 тис. чоловік, 5,4 тис. знарядь і мінометів, до 900 танків і штурмових знарядь, близько 1,1 тис. літаків. На підступах до центральних районів Донбасу супротивник створив могутню оборону. Передній край її головної смуги проходив по річках Северський Донець і Міус. В глибині бувальщини зведені оборонні рубежі по річках Глечик, Кальміус і Самара. У багатьох містах, селищах, селах і на командних висотах обладналися вузли оборони і опорні пункти. Особливо сильно був укріплений рубіж по річці Міус.
Перехід радянських фронтів в настання в Донбасі проходив неодночасно. Першим вступив в дію сильніший Південно-західний фронт, що використав раніше захоплені плацдарми на правом бережу Северського Дінця. 13 серпня перешли в настання війська його правого крила, а через 3 дні – ударне угрупування в центрі фронту. Те, що першими вступили в битву війська правого крила, пояснюється прагненням Ставки ВГК сприяти Степовому фронту, який в цей час вів важку боротьбу на харківському напрямі.
З першого ж дня бої прийняли украй напружений характер. Супротивник чинив наполегливий опір, часто проводив контратаки крупними силами піхоти і танків, що наступали при масованій підтримці артилерії і авіації. Проте війська правого крила Південно-західного фронту після запеклих боїв 18 серпня оволоділи містом Зміїв. В результаті положення гітлерівців в районі Харкова істотно ускладнилося. Проте в цей час настання центрального угрупування фронту розвитку не отримало.
18 серпня в настання перейшов Південний фронт. Прорив ворожої оборони на Міусе здійснювали на вузькій ділянці фронту 5-а ударна (генерал-лейтенант В. Д. Цветаєв) і 2-а гвардійська (генерал-лейтенант Р. Ф. Захаров) армії. Після могутньої артилерійської і авіаційної підготовки війська 5-ої ударної армії уклинилися в оборону супротивника і вже в перший день настання просунулися на глибину до 10 км. Всі спроби німецько-фашистського командування ліквідовувати прорив радянських військ, що намітився, ні до чого не привели.Відображаючи контрудари ворога, вони продовжували розвивати настання на Амвросиевку. 6-а німецька армія виявилася розчленованою на дві частини. Успішні дії Південного фронту створили реальну загрозу розгрому ворога на південному крилі його Східного фронту.
Тим часом події стрімко розвивалися. Над угрупуванням німецько-фашистських військ в Донбасі нависнула грізна небезпека з півночі. 23 серпня війська Степового фронту при активному сприянні Воронежського і Південно-західного фронтів звільнили Харків. Їх подальше просування в південно-західному напрямі створювало передумови для оточення донбасівського угрупування ворога. 24 серпня Ставка ВГК поставила Степовому фронту завдання розвивати настання на Красноград, заздалегідь розгромивши угрупування супротивника в районі Валки.
Різке ускладнення обстановки на південному крилі Східного фронту не на жарт стривожило верховне командування вермахту. 27 серпня до Вінниці терміново прибув Гітлер. На нараді, що відбулася, командувач групою армій «Південь» генерал-фельдмаршал Е. Манштейн заявив, що без значних підкріплень його групі армій настання Червоної Армії в Донбасі не зупинити. Фюрер завірив фельдмаршала, що найближчим часом в його розпорядження будуть направлено 12 дивізій з складу груп армій «Центр» і «Північ». Проте наростаючі удари Червоної Армії на західному стратегічному напрямі, а також на стику груп армій «Центр» і «Південь» поставили хрест на цих намірах Гітлера. Командувач групою армій «Центр» генерал-фельдмаршал Г. Клюге заявив, що жодного солдата передати в групу армій «Південь» він не може.
2 вересня війська правого крила Воронежського фронту (командувач – генерал армії Н. Ф. Ватутін) звільнили Суми і розвернули настання на Ромни. З'єднання Степового фронту (командувач – генерал армії І. З. Конев) після запеклих боїв 4 вересня оволоділи містом Мерефа і розвернули настання на полтавському напрямі. Їм протистояло сильне угрупування 8-ої польової армії супротивника, що складалося з двох танкових і армійського корпусів. 6 вересня Ставка ВГК поставила Воронежському фронту завдання наступати на Київ.
Одночасно він посилювався 3-ою гвардійською танковою армією з резерву Ставки. Центральний фронт отримав з резерву Ставки 61-у армію і кавалерійський корпус. Степовому фронту належало наступати на Полтаву і далі на Кременчук. Оскільки на полтавському напрямі він зустрів найбільш наполегливий опір ворога, то Ставка підсилила його 37-ою армією зі свого резерву, а також передала в його склад 5-у гвардійську армію з Воронежського фронту і 46-у армію з Південно-західного фронту. Червона Армія нарощувала темпи настання.Особливо успішно діяли війська Центрального фронту. До 7 вересня вони просунулися в південно-західному напрямі до 180 км., вишли на широкому фронті до Десни і з ходу форсували її. Великий розрив, що утворився в німецькій обороні на стику груп армій «Центр» і «Південь», потряс весь Східний фронт вермахту.
|
|
|
